Олешківські піски — Херсонська пустеля

Олешківські піски — піщаний масив, розташований в 30 км на схід від Херсона. Його розмір близько 15 км в діаметрі.

Олешківські піски є найбільшим піщаним масивом в Європі. Складаються з безкрайніх барханів (місцеві жителі називають їх «кучугурами»), заввишки близько 5 метрів, і рідкісній рослинності. Раніше в Олешківських пісках знаходився військовий полігон, на якому відпрацьовували бомбометання льотчики з країн Варшавського договору. У зв’язку з цим було обмежено наукове дослідження регіону. Досі в пісках знаходиться велика кількість снарядів, що не розірвалися. Назва походить від старої (до 1925 року) назви міста Цюрупинськ — Олешки.

Олешківські піски в нинішньому своєму вигляді з’явилися дуже нещодавно. У пониззях Дніпра піски існували завжди, але їх просування стримував покрив степової рослинності.

У 18-му, а також в 19-му столітті сюди почали завозити овець (один тільки барон Фальц-Фейн, засновник заповідника Асканія-Нова, володів величезними стадами до мільйона голів) які знищили траву, звільнили піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися.

По словах П. Костычева що вивчав Олешківські піски в 1880-х роках, не більше ніж за сто років до того часу, Олешківські піски були суцільно закріплені рослинністю, місцями деревною. Думка, «ніби поява пісків пішла від зміни кліматичних умов місцевості», Костычев вважає абсолютно голослівним («на це немає жодних доказів «). «Утворення сипких пісків і перешкода до їх закріплення обумовлюються однією і тією ж і притому тільки однією причиною: посилено пасінням худоби». У «Журналі загальнокорисних відомостей» за 1837 рік вказується, що площа лісів на пісках нижнього Дніпра, що складала в 1802 році більше 5000 га до 1832 року впала практично до нуля.)

Дніпровські піски займають площу 161 200 га. Не дивлячись на те, що Олешківські піски часто називають пустелею, це не зовсім вірно.

По температурному режиму і кількості опадів їх можна віднести швидше до напівпустель. Проте, кліматичні умови такі, що влітку пісок нагрівається до 75 градусів.

Повітря над пісками прогрівається сильніше, ніж над навколишньою місцевістю, вологість повітря знижується, тому в літній час дощові краплі швидко випаровуються, і інтенсивність дощів (за деякими неофіційними даними) тут дещо менше, ніж в самому Херсоні, який знаходиться по іншу сторону Дніпра. Важко тут усьому живому.

Серед рослинності пісків зустрічаються оазиси з берізок і сосонок, в цих оазисах є тінь, але зовсім немає вітру, а тому там ще жаркіше. Степ, багатотравний, запашний, різноголосий. Дивують зарості ковили. Зустрічаються в «Олешківської пустелі» і озера — сухі, повноводні і мінеральні.

Хоча зараз піски і стримуються лісами, іноді вони заносять околиці довколишніх селищ. Минулого літа тут був відкритий новий туристичний маршрут «Сафарі в пустелю Олешківські піски».

Микола Амосов

Амосов Микола Михайлович (* 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область — † 12 грудня 2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії.

Народився 6 грудня 1913 року в сім’ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім’ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — там же — в механічному технікумі.

З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті.

1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою 1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.

1940 — отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку війни Німеччини та СРСР працював хірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві, Брянську (РРФСР).

1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:
Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.
Механізми розуму і штучний інтелект.
Психологія і моделі особистості.
Соціологія і моделі суспільства.
Глобальні проблеми людства.

1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.

У 2003 році на честь Амосова була перейменована одна з вулиць Києва.

У 2003 р. Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені М. М. Амосова, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні наукові роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології.
[ред.]
Книги М. Амосова
1964 — «Мысли и сердце»
1965 — «Записки из будущего»
1975 — «ППГ 2266 (Записки полевого хирурга)»
1977 — «Раздумья о здоровье»
1979 — «Здоровье и счастье ребенка»
1983 — «Книга о счастье и несчастьях»
1996 — «Преодоление старости»
1997 — «Моя система здоровья»
1998 — «Голоса времен»
2000 — «Размышления»
2002 — «Энциклопедия Амосова»

Маленькі шматочки Швейцарії

Ви бували у Швейцарії? Ні? Не знаю як в інших країнах, але в межах України надається відразу декілька можливостей побувати в Швейцарії. Звичайно, в цих «Швейцаріях» навряд чи можна буде відшукати справжній швейцарський сир, швейцарський шоколад, швейцарські годинники, вже не кажучи про швейцарські банки та власне швейцарців. Є підозри, що в переважній більшості представники славного та працелюбного швейцарського народу взагалі не знають про існування на території України прообразів їх Батьківщини. Свої «Швейцарії» (інколи навіть у декількох екземплярах) є в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Рівненській, Житомирській, Миколаївській, Київській, Черкаській, Донецькій та інших областях.

 

Назва альпійської держави з’являлася та закріплювалася з легкої руки відомих (й не дуже) осіб, що мали необережність подорожувати в цих краях в різні часи; землевласників, що запрошували садівників-швейцарців на роботу; місцевих жителів або навіть сучасних журналістів. У багатьох випадках навряд чи можна казати про дійсну схожість із справжньою Швейцарією. І взагалі велика чисельність будь-чого часто знецінює те, до чого вона застосовується. Звичайно, всі місцевості, про які йдеться, не можуть замінити оригіналу, тобто Швейцарії, проте це зовсім не означає, що Швейцарія може замінити їх. Та вони й самі не можуть замінити одна одну, тому що кожна з «українських Швейцарій» своєрідна й по-своєму унікальна. В даному випадку ми робимо зупинку у Надслучанській Швейцарії, що розташована в східній частині Рівненської області в межах Березневського та Корецкого районів (інколи її продовжують в Житомирської області уздовж річки Случ до Новограду-Волинського).

 

Слід визнати, що, хоча й за легендою, «альпійську» назву ця місцевості отримала від самих швейцарців. Нібито в одного з місцевих князів була дружина-швейцарка. Коли її батьки приїхали погостювати — за допомогою захоплених вигуків, обов’язкових для подібних випадків (куди ж без них — легенда) висловили думку, що горбисті ландшафти долини річки Случ із скелястими берегами, класичними заливними луками, що неначе зійшли з пасторальних картин, а також густими лісами дуже нагадують їх Батьківщину. Судячи з усього, ніхто особливо й не заперечував. Швейцарією бути почесно — все ж таки еталон краси помірних широт. З тих часів назва й закріпилася. А можливо й не з тих. Час працює на легенди, а разом вони тепер працюють на туристичну привабливість регіону. Хоча, артефактів, які можуть зацікавити мандрівників, тут і без легенд вистачає. Як історико-культурних, так і природних.

Більша частина з них зосереджена в межах Надслучанського регіонального ландшафтного парку*, що розкинувся в басейні Случі від кордону з Житомирською областю (район села Устя) до села Бистричі. Тут знайдеться місце як для любителів активного туризму (піші маршрути, сплав річкою, скелелазіння), так і для тих, кому ближче пізнавальні екскурсії. Територія парку також прекрасно підходить для легкого оздоровчого відпочинку з прогулянками на свіжому повітрі та допоміжними промислами у вигляді збирання ягід, грибів, а також рибальства, що разом має назву сільський туризм.

 

 

 

*Надслучанський регіональний ландшафтний парк — площа 17271 га, розміщений у південно-східній частині Березнівського району Рівненської області. Має значний рекреаційно-туристичний потенціал.

 

Заповідна зона парку поєднує в собі 14 природоохоронних об’єктів (6 заказників, 7 пам’яток природи та 1 заповідне урочище).

Случ — найбільша притока Горині (басейн Прип’яті). Цю річку важко описати одним реченням. Вона бадьоро біжить звивистим неспокійним руслом, місцями пробиваючи собі шлях через давні граніти Українського кристалічного щита. На таких ділянках утворюються долини у вигляді каньйонів зі скелями, крутими обривами і порогами. Подібні пейзажі можна зустріти в басейнах Тетерева або Росі. Іноді, коли до більш положистих та щебенистих берегів підступають хвойні ліси, — Случ приймає риси великих карпатських річок з численними виступаючими з води острівцями. У місцях з низькими берегами і більш спокійною течією згадуєш, що Случ все-таки поліська ріка. Але таких місць не дуже багато, частіше описані пейзажі швидко чергуються або навіть змішуються між собою — і тоді картини, що відкриваються, порівнювати з іншими куточками України стає набагато складніше.

Найбільш скелясті береги Случі з величезними гранітними валунами і численними гротами зустрічаються в східній частині регіону, між селами Устя, Більчаки і Маринин. На цій території розміщується геологічний заказник «Марининсько-Устянські граніти». Виходи гранітів кристалічного щита активно використовуються скелелазами, як приїжджими, так і місцевою командою, що регулярно приймає участь у всеукраїнських змаганнях і навіть начебто займала призові місця.

 

На обох берегах Случі, у районі сіл Більчаки (правий берег) і Маринин (лівий берег), у 1974 році в ході археологічної експедиції були виявлені два давньоруських городища ХІ-ХІІІ століть. Навколо все тих же Більчаків і Маринина розташовано декілька радонових джерел, що виникли завдяки близькому заляганню порід кристалічного щита і з древніх часів відомих своїми цілющими властивостями. У деяких місцях такі джерела живлять невеликі струмочки, що стікають по балках і ярам у Случ. Поруч із Більчаками на площі 3 га створений гідрогеологічний пам’ятник природи «Більчаківське джерело».

 

Нижче за течією Случі, від села Маринин до селища Соснове, форма берегів стає більш плавною. Кутасті скелі і купи валунів зустрічаються рідше. Тут переважають витягнуті, хоча місцями й усе ще стрімчасті, мальовничі пагорби. Мозаїка ландшафтів стає ще більш складною. Здається, що вони спеціально були зібрані мало не з усієї України для колекції велетня-натураліста, що не зміг дотягтися хіба що до приморських районів Криму. Ми — на території ландшафтного заказника «Соколині гори»*, пейзажі якого вважаються найгарнішими в регіоні.

 

*»Соколині гори» — ландшафтний заказник місцевого значення. Загальна площа 510 га. Територія відрізняється великою розмаїтістю ландшафтів і багатством флори. Має природоохоронну і естетичну цінність.

 

Основних версій виникнення назви місцевості дві. Як водиться, одна з них прозаїчна (через велику кількість соколів, що живуть по горбкуватих берегах Случа), а друга романтична: юній княжні батько заборонив зустрічатися з бідним селянським хлопцем, і тоді закохані кинулися зі скелі і перетворилися в соколів (за іншою версією закохані перетворювалися в соколів на час побачень). Цей птах зображений на гербі Губкова*, мабуть, головного туристичного центра регіону. Село, розташоване на правом березі Случа, відомо, у першу чергу, руїнами замка XV-XVI століть (не руїни XV-XVI ст., а замок, руїни трохи пізніше).

 

На заході межа Надслучанського ландшафтного регіонального парку проходить біля села Бистричі. Довкола нього виявлені сліди відразу трьох давньоруських поселень. У самих Быстричах розміщається зразково-показова школа, на території якої є навіть тенісні корти. У будинку навчального закладу діє досить цікавий міні-музей. Але найбільш цікавою і визначною пам’яткою варто вважати дерев’яну церкву Святого Миколая, 1734 року. Архітектура цього православного храму колоритна і самобутня — церква нагадує звичайну сільську хату, тільки дуже велику й ускладнену декількома прибудовами, у тому числі й приземкуватій триярусній дзвіниці.

 

Далі на захід закінчуються Соколині гори, закінчується Надслучанська Швейцарія. А варто небагато віддалитися від Случа на північ, буквально на 1-2 кілометра, — і потрапляєш у зовсім інший світ лісів, боліт і лук. Світ Рівненського Полісся.

 

Любителі визначних пам’яток можуть продовжити екскурсію уздовж Случа й відвідати села Моквин і Зірне, а також райцентр — місто Березне.

 

У Моквині збереглися невеликий костьол і паперова фабрика кінця ХІХ ст., побудовані на кошти поміщика Броніслава Валевського. Костьол знаходиться не в кращому стані, а от паперова фабрика працює і нині.

Дослідження Березнівского району можна продовжити. Хочете — забирайтеся в безлюдні нетрі лісів Рівненського Полісся, щоб побродити серед «льодовикових» ландшафтів з розкиданими в художньому безладді брилами (міні-моделі відомого і загадкового Кам’яного Села, що в Житомирській області). Хочете — більш детально ознайомтеся з архітектурою церков району, яких тут достатня кількість: старих і нових, дерев’яних, кам’яних і навіть змішаних. Не варто стверджувати, що Березнівский район — якийсь надто особливий, що він далеко пішов від інших районів у плані туристичної привабливості (хоча, звичайно, не можна не визнати красу і розмаїтість місцевих пейзажів; Соколині гори навіть були внесені в список претендентів у проекті «7 чудес України»). Практично в будь-якому регіоні є свої «родзинки», тільки далеко не завжди місцеве населення звертає на них увагу і ще рідше — привертає до них увагу гостей. Створення Надслучанського регіонального ландшафтного парку, розроблені туристичні маршрути, краєзнавчі музеї в сільських школах, наявність великої кількості мешканців, що займаються сільським туризмом — усе це свідчить про те, що в Березнівському районі є люди, що люблять свій край і хочуть поділитися своєю любов’ю і знаннями з гостями.

 

 

 

Вірш «Українська мова» автор Володимир Самійленко

Пам’яті Т. Г. Шевченка

Діамант дорогий на дорозі лежав,—

Тим великим шляхом люд усякий минав,

І ніхто не пізнав діаманта того.

Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,

І в пилу на шляху діамант він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,

І додому приніс, і гарненько, як знав,

Обробив, обточив дивний той камінець,

І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,

І промінням ясним всіх людей здивував,

І палючим огнем кольористе блищить,

І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Хай же ті вороги поніміють скоріш,

Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

1885 р.