Керченські вулкани

На Керченському півострові більше 50 діючих вулканів: високих і майже плоских, періодичних і діючих постійно. Тільки вивергають вони бруд, а не потоки лави.

Булганакське поле — це справжній тріумф бруду. Тут самі різні, конусоподібні і схожі на озера, вулкани витікають брудом. Бруд в широких, іноді до 20 метрів в діаметрі, кратерах пульсує і пузириться, над нею зрідка здіймаються білуваті хмарки газу.

Схили сопок покриті буро-сірою кіркою, що розтріскалася. А посеред сопок лежить озеро, теж заповнене рідким брудом. У цьому незрозумілому, напіврідкому ландшафті і озеро постійно міняє свої контури із-за потоків бруду. Серед поля вулканів ви не зустрінете вогню і розжареної лави : бруд завжди залишається прохолодним, не тепліше 19 градусів.

Вона піднімається з-під землі, підштовхувана не високою температурою, а великим тиском газів, що накопичилися. Гази утворюються як побічний продукт органічного процесу, того ж, який дає нафту. Тому грязьові сопки на поверхні — завжди прикмета родовищ нафти в надрах.

Вважається, що жерла Булганакських сопок йдуть дуже глибоко, нижче за рівень глини, що піднімається ними. Про це свідчать вкраплення піщанику і інших порід в грязьових потоках. А ділянки викопного бруду говорять про те, що Булганакські сопки діють неймовірно, загадково довго.

Незрозумілою для геологів залишається і велика кількість брому в бруді. Він осідає на кромках кратерів дуже живописною білою бахромою, схожою на хутро або плісняву, але скоро, як і бруд, засихає. Булганакські сопки видно тільки на поверхні, про те ж, що насправді відбувається в надрах, учені тільки роздумують.

Булганакські сопки, втім, абсолютно безпечні і миролюбні. Навколо них треба ходити обережно: нога може піти в рідке місиво по коліно. Але доки на рахунку Булганакських сопок лише небагато жертв: в них пропадали домашні кози, що заблукали, та ще один німецький танк під час війни засмоктала сопка, в міру сил сприяючи червоноармійцям.

Сопки діють постійно, не припиняючи випускають бруд, таким чином страхуючи себе від рідкісних, але бурхливих вивержень. Тільки зрідка бруд б’є фонтаном, але висота його не більше 10 метрів.

Зовсім не такий Джау-Тепе, що стоїть осібно, найбільша на Керченському півострові грязьова сопка заввишки 60 метрів. Це — вулкан періодичний, і якщо вже він вивергається, то не на жарт.

Його назву на кримськотатарському означає «вража гора». Ще б, адже в XVII столітті Джау-Тепе знищив ціле селище.

Сильне виверження було і в 1914 році: бруд фонтанував до висоти 40-60 метрів, а потім спускався по схилу потоком шириною 120 і завтовшки 2 метри. Останній раз показав свою силу Джау-Тепе в 1942 році, і відтоді відпочиває.

Будинок-стіна

Не кожен гість і навіть житель міста Одеси знає, що за адресою Воронцовский провулок 4, знаходиться найсмішніший і незвичайний, можна навіть сказати, містичний будинок міста. З першого погляду — будинок як будинок, мало чим що відрізняється від інших старих житлових будівель. Але яке, же здивування осягне вас, якщо трохи пройти і подивитися на нього збоку, з певного ракурсу. Так, зір вас не обманює — будинок дійсно виглядає плоским, неначе від нього залишилася одна фасадна стіна! Ще цей будинок називають Будинок-стіна.

 

Перше питання, яке з’являється в голові, оправившись після легкого шоку: «Як таке може бути, і як там можуть жити люди!»?. Так, це важко представити, але квіти на підвіконнях, фіранки і кондиціонери наполегливо говорять об наявність мешканців в цьому будинку.

 

Насправді, секрет такого архітектурного обману в тому, що задня стінка будинку відразу прилягає до фасадної, тобто будівля має трикутну форму. Історична довідка говорить про те, що під час будівництва цього будинку, ще в період царської Росії, не вистачило засобів на спорудження бічної стіни, ось і довелося звести дві стіни разом. Тоді ніхто і подумати не міг, що у результаті ця будівля стане однією з пам’яток Одеси, і викликатиме море здивування і захоплення у гостей і жителів міста.

 

Знайти цю незвичайну будівлю просто — знаходиться вона у кінці Приморського бульвару, прямо позаду Воронцовського палацу. Якщо ж йти від пам’ятника Дюку, то плоский будинок знаходиться в кварталі від пам’ятника, паралельно Приморському бульвару.

Коли будете в Одесі, обов’язково сходіть подивитися на будинок з однією стіною, і додатковий запас вражень вам гарантований. І не забудьте зводити туди своїх друзів, їх реакція від побаченого запам’ятається вам надовго.

Середньовіччя повертаеться

Кожен рік, наприкінці серпня, на честь Дня Незалежності України, Хмельницький військово-історичний клуб «Воїн» спільно з ДІКЗ«Междибіж» проводять фестиваль «СТАРОДАВНІЙ МЕДЖИБІЖ».

Це грандіозне середньовічне дійство проходить на території меджибізької фортеці з 2003 року. На декілька днів, невеличке містечко Хмельницької області повертається в епоху Середньовіччя.

Сотні закованих в метал воїнів з різних країн їдуть сюди, щоб показати свою майстерність у володінні зброєю, і вибороти перемогу та прихильність прекрасних дам у лицарських поєдинках. Найбільш захоплююче видовище – це масове відтворення середньовічної битви. В той час як чоловіки зайняті військовою справою, прекрасні дами демонструють розкішні вбрання та вміння виконувати середньовічні танці.

Атмосферу свята доповнюють народні майстри, вуличні актори, середньовічна таверна, арбалетний тир, фаєршоу та великий фолк-концерт.
Наприкінці програми на всіх очікує розкішний феєрверк!

Все це тільки маленька частка всього того, що ви можете побачити у нас на фестивалі. Тому гостинно просимо завітати до на 21-24 серпня і на деякий час опинитись у казці і забути про всі проблеми та негаразди.

До ваших послуг комфортабельний готель та приватні садиби, для романтиків – наметове містечко. А для учасників та справжніх екстремалів – історичний табір на території фортеці та замкова вежа, але за умови, що ви відмовитесь від абсолютно любих предметів сучасної. Адже так ви зможете повністю поринути в середньовічну атмосферу фестивалю і відчути себе невід’ємною його часткою.

Олешківські піски — Херсонська пустеля

Олешківські піски — піщаний масив, розташований в 30 км на схід від Херсона. Його розмір близько 15 км в діаметрі.

Олешківські піски є найбільшим піщаним масивом в Європі. Складаються з безкрайніх барханів (місцеві жителі називають їх «кучугурами»), заввишки близько 5 метрів, і рідкісній рослинності. Раніше в Олешківських пісках знаходився військовий полігон, на якому відпрацьовували бомбометання льотчики з країн Варшавського договору. У зв’язку з цим було обмежено наукове дослідження регіону. Досі в пісках знаходиться велика кількість снарядів, що не розірвалися. Назва походить від старої (до 1925 року) назви міста Цюрупинськ — Олешки.

Олешківські піски в нинішньому своєму вигляді з’явилися дуже нещодавно. У пониззях Дніпра піски існували завжди, але їх просування стримував покрив степової рослинності.

У 18-му, а також в 19-му столітті сюди почали завозити овець (один тільки барон Фальц-Фейн, засновник заповідника Асканія-Нова, володів величезними стадами до мільйона голів) які знищили траву, звільнили піски, а вітрова ерозія дала їм можливість розширюватися.

По словах П. Костычева що вивчав Олешківські піски в 1880-х роках, не більше ніж за сто років до того часу, Олешківські піски були суцільно закріплені рослинністю, місцями деревною. Думка, «ніби поява пісків пішла від зміни кліматичних умов місцевості», Костычев вважає абсолютно голослівним («на це немає жодних доказів «). «Утворення сипких пісків і перешкода до їх закріплення обумовлюються однією і тією ж і притому тільки однією причиною: посилено пасінням худоби». У «Журналі загальнокорисних відомостей» за 1837 рік вказується, що площа лісів на пісках нижнього Дніпра, що складала в 1802 році більше 5000 га до 1832 року впала практично до нуля.)

Дніпровські піски займають площу 161 200 га. Не дивлячись на те, що Олешківські піски часто називають пустелею, це не зовсім вірно.

По температурному режиму і кількості опадів їх можна віднести швидше до напівпустель. Проте, кліматичні умови такі, що влітку пісок нагрівається до 75 градусів.

Повітря над пісками прогрівається сильніше, ніж над навколишньою місцевістю, вологість повітря знижується, тому в літній час дощові краплі швидко випаровуються, і інтенсивність дощів (за деякими неофіційними даними) тут дещо менше, ніж в самому Херсоні, який знаходиться по іншу сторону Дніпра. Важко тут усьому живому.

Серед рослинності пісків зустрічаються оазиси з берізок і сосонок, в цих оазисах є тінь, але зовсім немає вітру, а тому там ще жаркіше. Степ, багатотравний, запашний, різноголосий. Дивують зарості ковили. Зустрічаються в «Олешківської пустелі» і озера — сухі, повноводні і мінеральні.

Хоча зараз піски і стримуються лісами, іноді вони заносять околиці довколишніх селищ. Минулого літа тут був відкритий новий туристичний маршрут «Сафарі в пустелю Олешківські піски».

Микола Амосов

Амосов Микола Михайлович (* 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область — † 12 грудня 2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії.

Народився 6 грудня 1913 року в сім’ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім’ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — там же — в механічному технікумі.

З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті.

1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою 1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.

1940 — отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку війни Німеччини та СРСР працював хірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві, Брянську (РРФСР).

1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:
Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.
Механізми розуму і штучний інтелект.
Психологія і моделі особистості.
Соціологія і моделі суспільства.
Глобальні проблеми людства.

1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.

У 2003 році на честь Амосова була перейменована одна з вулиць Києва.

У 2003 р. Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені М. М. Амосова, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні наукові роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології.
[ред.]
Книги М. Амосова
1964 — «Мысли и сердце»
1965 — «Записки из будущего»
1975 — «ППГ 2266 (Записки полевого хирурга)»
1977 — «Раздумья о здоровье»
1979 — «Здоровье и счастье ребенка»
1983 — «Книга о счастье и несчастьях»
1996 — «Преодоление старости»
1997 — «Моя система здоровья»
1998 — «Голоса времен»
2000 — «Размышления»
2002 — «Энциклопедия Амосова»

Маленькі шматочки Швейцарії

Ви бували у Швейцарії? Ні? Не знаю як в інших країнах, але в межах України надається відразу декілька можливостей побувати в Швейцарії. Звичайно, в цих «Швейцаріях» навряд чи можна буде відшукати справжній швейцарський сир, швейцарський шоколад, швейцарські годинники, вже не кажучи про швейцарські банки та власне швейцарців. Є підозри, що в переважній більшості представники славного та працелюбного швейцарського народу взагалі не знають про існування на території України прообразів їх Батьківщини. Свої «Швейцарії» (інколи навіть у декількох екземплярах) є в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Рівненській, Житомирській, Миколаївській, Київській, Черкаській, Донецькій та інших областях.

 

Назва альпійської держави з’являлася та закріплювалася з легкої руки відомих (й не дуже) осіб, що мали необережність подорожувати в цих краях в різні часи; землевласників, що запрошували садівників-швейцарців на роботу; місцевих жителів або навіть сучасних журналістів. У багатьох випадках навряд чи можна казати про дійсну схожість із справжньою Швейцарією. І взагалі велика чисельність будь-чого часто знецінює те, до чого вона застосовується. Звичайно, всі місцевості, про які йдеться, не можуть замінити оригіналу, тобто Швейцарії, проте це зовсім не означає, що Швейцарія може замінити їх. Та вони й самі не можуть замінити одна одну, тому що кожна з «українських Швейцарій» своєрідна й по-своєму унікальна. В даному випадку ми робимо зупинку у Надслучанській Швейцарії, що розташована в східній частині Рівненської області в межах Березневського та Корецкого районів (інколи її продовжують в Житомирської області уздовж річки Случ до Новограду-Волинського).

 

Слід визнати, що, хоча й за легендою, «альпійську» назву ця місцевості отримала від самих швейцарців. Нібито в одного з місцевих князів була дружина-швейцарка. Коли її батьки приїхали погостювати — за допомогою захоплених вигуків, обов’язкових для подібних випадків (куди ж без них — легенда) висловили думку, що горбисті ландшафти долини річки Случ із скелястими берегами, класичними заливними луками, що неначе зійшли з пасторальних картин, а також густими лісами дуже нагадують їх Батьківщину. Судячи з усього, ніхто особливо й не заперечував. Швейцарією бути почесно — все ж таки еталон краси помірних широт. З тих часів назва й закріпилася. А можливо й не з тих. Час працює на легенди, а разом вони тепер працюють на туристичну привабливість регіону. Хоча, артефактів, які можуть зацікавити мандрівників, тут і без легенд вистачає. Як історико-культурних, так і природних.

Більша частина з них зосереджена в межах Надслучанського регіонального ландшафтного парку*, що розкинувся в басейні Случі від кордону з Житомирською областю (район села Устя) до села Бистричі. Тут знайдеться місце як для любителів активного туризму (піші маршрути, сплав річкою, скелелазіння), так і для тих, кому ближче пізнавальні екскурсії. Територія парку також прекрасно підходить для легкого оздоровчого відпочинку з прогулянками на свіжому повітрі та допоміжними промислами у вигляді збирання ягід, грибів, а також рибальства, що разом має назву сільський туризм.

 

 

 

*Надслучанський регіональний ландшафтний парк — площа 17271 га, розміщений у південно-східній частині Березнівського району Рівненської області. Має значний рекреаційно-туристичний потенціал.

 

Заповідна зона парку поєднує в собі 14 природоохоронних об’єктів (6 заказників, 7 пам’яток природи та 1 заповідне урочище).

Случ — найбільша притока Горині (басейн Прип’яті). Цю річку важко описати одним реченням. Вона бадьоро біжить звивистим неспокійним руслом, місцями пробиваючи собі шлях через давні граніти Українського кристалічного щита. На таких ділянках утворюються долини у вигляді каньйонів зі скелями, крутими обривами і порогами. Подібні пейзажі можна зустріти в басейнах Тетерева або Росі. Іноді, коли до більш положистих та щебенистих берегів підступають хвойні ліси, — Случ приймає риси великих карпатських річок з численними виступаючими з води острівцями. У місцях з низькими берегами і більш спокійною течією згадуєш, що Случ все-таки поліська ріка. Але таких місць не дуже багато, частіше описані пейзажі швидко чергуються або навіть змішуються між собою — і тоді картини, що відкриваються, порівнювати з іншими куточками України стає набагато складніше.

Найбільш скелясті береги Случі з величезними гранітними валунами і численними гротами зустрічаються в східній частині регіону, між селами Устя, Більчаки і Маринин. На цій території розміщується геологічний заказник «Марининсько-Устянські граніти». Виходи гранітів кристалічного щита активно використовуються скелелазами, як приїжджими, так і місцевою командою, що регулярно приймає участь у всеукраїнських змаганнях і навіть начебто займала призові місця.

 

На обох берегах Случі, у районі сіл Більчаки (правий берег) і Маринин (лівий берег), у 1974 році в ході археологічної експедиції були виявлені два давньоруських городища ХІ-ХІІІ століть. Навколо все тих же Більчаків і Маринина розташовано декілька радонових джерел, що виникли завдяки близькому заляганню порід кристалічного щита і з древніх часів відомих своїми цілющими властивостями. У деяких місцях такі джерела живлять невеликі струмочки, що стікають по балках і ярам у Случ. Поруч із Більчаками на площі 3 га створений гідрогеологічний пам’ятник природи «Більчаківське джерело».

 

Нижче за течією Случі, від села Маринин до селища Соснове, форма берегів стає більш плавною. Кутасті скелі і купи валунів зустрічаються рідше. Тут переважають витягнуті, хоча місцями й усе ще стрімчасті, мальовничі пагорби. Мозаїка ландшафтів стає ще більш складною. Здається, що вони спеціально були зібрані мало не з усієї України для колекції велетня-натураліста, що не зміг дотягтися хіба що до приморських районів Криму. Ми — на території ландшафтного заказника «Соколині гори»*, пейзажі якого вважаються найгарнішими в регіоні.

 

*»Соколині гори» — ландшафтний заказник місцевого значення. Загальна площа 510 га. Територія відрізняється великою розмаїтістю ландшафтів і багатством флори. Має природоохоронну і естетичну цінність.

 

Основних версій виникнення назви місцевості дві. Як водиться, одна з них прозаїчна (через велику кількість соколів, що живуть по горбкуватих берегах Случа), а друга романтична: юній княжні батько заборонив зустрічатися з бідним селянським хлопцем, і тоді закохані кинулися зі скелі і перетворилися в соколів (за іншою версією закохані перетворювалися в соколів на час побачень). Цей птах зображений на гербі Губкова*, мабуть, головного туристичного центра регіону. Село, розташоване на правом березі Случа, відомо, у першу чергу, руїнами замка XV-XVI століть (не руїни XV-XVI ст., а замок, руїни трохи пізніше).

 

На заході межа Надслучанського ландшафтного регіонального парку проходить біля села Бистричі. Довкола нього виявлені сліди відразу трьох давньоруських поселень. У самих Быстричах розміщається зразково-показова школа, на території якої є навіть тенісні корти. У будинку навчального закладу діє досить цікавий міні-музей. Але найбільш цікавою і визначною пам’яткою варто вважати дерев’яну церкву Святого Миколая, 1734 року. Архітектура цього православного храму колоритна і самобутня — церква нагадує звичайну сільську хату, тільки дуже велику й ускладнену декількома прибудовами, у тому числі й приземкуватій триярусній дзвіниці.

 

Далі на захід закінчуються Соколині гори, закінчується Надслучанська Швейцарія. А варто небагато віддалитися від Случа на північ, буквально на 1-2 кілометра, — і потрапляєш у зовсім інший світ лісів, боліт і лук. Світ Рівненського Полісся.

 

Любителі визначних пам’яток можуть продовжити екскурсію уздовж Случа й відвідати села Моквин і Зірне, а також райцентр — місто Березне.

 

У Моквині збереглися невеликий костьол і паперова фабрика кінця ХІХ ст., побудовані на кошти поміщика Броніслава Валевського. Костьол знаходиться не в кращому стані, а от паперова фабрика працює і нині.

Дослідження Березнівского району можна продовжити. Хочете — забирайтеся в безлюдні нетрі лісів Рівненського Полісся, щоб побродити серед «льодовикових» ландшафтів з розкиданими в художньому безладді брилами (міні-моделі відомого і загадкового Кам’яного Села, що в Житомирській області). Хочете — більш детально ознайомтеся з архітектурою церков району, яких тут достатня кількість: старих і нових, дерев’яних, кам’яних і навіть змішаних. Не варто стверджувати, що Березнівский район — якийсь надто особливий, що він далеко пішов від інших районів у плані туристичної привабливості (хоча, звичайно, не можна не визнати красу і розмаїтість місцевих пейзажів; Соколині гори навіть були внесені в список претендентів у проекті «7 чудес України»). Практично в будь-якому регіоні є свої «родзинки», тільки далеко не завжди місцеве населення звертає на них увагу і ще рідше — привертає до них увагу гостей. Створення Надслучанського регіонального ландшафтного парку, розроблені туристичні маршрути, краєзнавчі музеї в сільських школах, наявність великої кількості мешканців, що займаються сільським туризмом — усе це свідчить про те, що в Березнівському районі є люди, що люблять свій край і хочуть поділитися своєю любов’ю і знаннями з гостями.

 

 

 

Вірш «Українська мова» автор Володимир Самійленко

Пам’яті Т. Г. Шевченка

Діамант дорогий на дорозі лежав,—

Тим великим шляхом люд усякий минав,

І ніхто не пізнав діаманта того.

Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,

І в пилу на шляху діамант він найшов.

Камінець дорогий він одразу пізнав,

І додому приніс, і гарненько, як знав,

Обробив, обточив дивний той камінець,

І уставив його у коштовний вінець.

Сталось диво тоді: камінець засіяв,

І промінням ясним всіх людей здивував,

І палючим огнем кольористе блищить,

І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,

І мислива рука її з пилу взяла.

Полюбила її, обробила її,

Положила на ню усі сили свої,

І в народний вінець, як в оправу, ввела,

І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.

І на злість ворогам засіяла вона,

Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.

І сіятиме вік, поки сонце стоїть,

І лихим ворогам буде очі сліпить.

Хай же ті вороги поніміють скоріш,

Наша ж мова сія щогодини ясніш!

Хай коштовним добром вона буде у нас,

Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,

Щоб, поглянувши сам на створіння своє,

Він побожно сказав: «Відкіля нам сіє?!»

1885 р.

Маленький фіорд в серці України

Живописний гранітний каньйон на річці Гірський Тикич біля села Буки (межа Черкаської і Вінницької областей) входить в сотню найкрасивіших місць України і знаходиться на другій сходинці рейтингу «Сім чудес Черкащини».

 

А в плані природної унікальності Буки займають в нашій країні одне з перших місць. Хоч Буки знаходяться в Черкаській області, туди ближче добиратися від Умані. А від Києва на машині можна доїхати десь за три години. Усюди не високі, але круті скелі, обліплені купками яскраво-жовтих квітів, навіть посеред водоспаду з піщаними берегами. Річка Гірський Тикич тече в протерозойських гранітах, вік яких оцінюється в 2 млрд. років, і утворює оригінальний, глибокий (до 20 м) і вузький (місцями 20-40 м) каньйон.

 

Берег його скелястий з виступами сірого граніту, один з уступів якого названий на честь відомого українського геолога-петрографа («Скеля Родионова»). Гірський Тикич разом з річками Гнилий Тикич і Ятрань входить в басейн Південного Буга. Перед входом в Букский каньйон води Гірського Тикича нестримно падають з брили граніту, тим самим створюючи шумний водоспад Вир. Це чудо природи не залишилося непоміченим, і ще в 1972 році цьому об’єкту був присвоєний статус державного пам’ятника природи місцевого значення.

 

Біля водоспаду ще в дев’ятнадцятому столітті побудували великий водяний млин, від якого збереглися тільки фрагменти. Тут постійно шумить річка і квакають жаби. До цих звуків так звикаєш, що вже потім складно сприймати тишу. Сюди частенько з’їжджаються альпіністи. Вони говорять, що тренуватися в скелелазінні можна навіть на скелі у вигляді людського профілю в самому кінці каньйону, яка здається зовсім непристосованою для альпінізму. Світанок в Буках нікого не залишає байдужим.

 

Місцеві жителі говорять, що в Буках красивіше всього навесні — тут дуже багато кольорів, навіть ростуть дикі тюльпани і дикий часник. А на лугах пасуться кози, причому цілими сімействами — серед дорослих тваринних стрибають чорні, білі або чорно-білі козенята. Корови тут не особливо популярні. Якщо пройти небагато вперед, то ви зможете побачити першу в Україні гідроелектростанцію, але зараз вона не функціонує. Буцький каньйон — це маленький фіорд в серці України.

 

Увага шановні відвідувачі!

З радістю повідомляю Вам що розпочинаю марафон заміток. Що це таке? Марафон заміток – це необхідність писати одну замітку на протязі якогось терміну. Мій термін – 1 замітка за 1 добу.

Дуже сподіваюсь що Ви оціните мої старання.