Мечников Ілля

Мечников Ілля (1845 — 1916)

Один з основоположників еволюційної ембріології, імунології та мікробіології. Лауреат Нобелівської премії з медицини та фізіології 1908 «За вивчення імунної системи»

Вчений

Місце народження — с. ІванівкаХарківської губернії

Навчався у 2-й Харківській гімназії та на відділенні природничих наук Харківського університету (закінчив 1864 року). 1864-1867 — працював у Гессені, Геттінгені та Мюнхені. 1867 — отримав ступінь магістра зоології. Працював у Новоросійському університеті (Одеса; 1867-1868; доцент зоології) та Петербурзькому університеті (1868-1870). 1870-1882 — завідувач кафедри зоології та порівняльної анатомії Новоросійського університету (Одеса). Розробив теорії зародкових листків, походження багатоклітинних організмів. Відкрив явище фагоцитозу, розробив фагоцитарну теорію імунітету (1883). 1886-1887 — завідував організованою ним (разом із Миколою Гамалією) першою в Російській імперії Одеською бактеріологічною станцією (нині Одеський науково-дослідний інститут вірусології та епідеміології). 1888-1916 — завідувач лабораторії в Інституті Пастера в Парижі (з 1905 р. — заступник директора інституту). Почесний член Петербурзької академії наук (1902).

Биков Леонід Федорович

Биков Леонід Федорович (12 грудня 1928, Знаменське Слов’янського району Донецької області — †12 квітня 1979) — український актор, режисер і сценарист, заслужений артист РРФСР (1965), народний артист УРСР (1974).

Закінчив акторський факультет Харківського державного театрального інституту (курс Д.Антоновича). У кінематографі дебютував у фільмі «Доля Марини» (1953).

1951 – 1960 актор Харківського державного академічного театру ім. Т. Шевченка. 1960 – 1968 – актор та режисер кіностудії «Ленфільм», з 1969 – актор кіностудії ім. Довженко. На Київській кіностудії поставив фільми: «В бій ідуть одні „старики“» та «Ати-бати, йшли солдати».

Автор сценаріїв сатиричного кіножурналу «Фітіль».

Леонід Биков – лауреат Всесоюзного кінофестивалю в номінації «Перші премії за художні фільми» за 1974 рік, Лауреат державної премії УРСР (1977) тощо.

2001 року у Києві було відкрито пам’ятник Військовим льотчикам, образом для скульптури якого став Леонід Биков.

На честь Бикова названа одна з вулиць Києва.

Фільмографія1953 Доля Марини актор
1954 Приборкувачка тигрів актор
1955 Максим Перепелиця актор
1955 Чужа рідня актор
1957 Поруч з нами актор
1958 Добровольці актор
1958 Дорога моя людино актор
1959 Травневі зорі актор
1959 Сварка в Лукашах актор
1960 Олексійкове кохання актор
1960 Обережно, бабуся! актор
1961 Горизонт актор
1961 Як ниточка не в’ється… режисер
1962 Коли разводять мости актор
1962 На семи вітрах актор
1964 Зайчик актор, режисер
1966 В місті С. актор
1968 Розвідники актор
1970 Щастя Ганни актор
1971 Де ви, лицарі? актор, режисер
1973 В бій ідуть одні «старики» актор, режисер, сценарист
1976 Ати-бати, йшли солдати актор, режисер

З історії фільму «У бій ідуть одні «старики»»

ТВОРЕЦЬ ФІЛЬМУ «У БІЙ ІДУТЬ ОДНІ СТАРИКИ»

Давньою мрією Леоніда було створення картини про героїзм радянських льотчиків у роки війни. Любов до цієї професії жила в ньому завжди. Тому, коли наприкінці 60-х років з’явилась можливість такої постановки, Биков не гаяв часу. Але ставити картину довго не давали, вважаючи її не надто героїчною. Аби довести зворотне, Биков почав «обкатувати» сценарій фільму в театрі. Читання окремих уривків зі сцени викликало у слухачів таке захоплення, що жодних сумнівів у правильності вибраного шляху не залишилося. У 1972 році Биков нарешті почав знімати фільм. А на початку 1974 року картина «У бій ідуть одні старики» вийшла на екрани країни і швидко стала суперпопулярною. На Всесоюзному фестивалі у Баку вона отримала почесний приз, з яким пов’язана майже детективна історія…

А сталося так, що на тому ж фестивалі демонструвався фільм Василя Шукшина «Калина красная», який попри великий успіх у глядачів та знавців кіно викликав несприйняття чиновників. Щоб щось протиставити В.Шукшину, з’явилася кулуарна «думка» віддати перше місце фільму Л.Бикова. Розуміючи всі ці далекі від справжнього мистецтва рухи і високо цінуючи доробок свого колеги, Леонід Биков заявив: «У списку, де буде Василь Шукшин на першому місці, для мене честь бути хоч сотим. Бо його картина — це справжній прорив у заборонену зону, прорив у сферу, про яку раніше й думати не дозволялося».

У результаті «Калина красная» взяла таки головний приз бакинського кінофестивалю.

Після тріумфального успіху фільму «У бій ідуть одні старики» не помічати талановитого режисера було вже неможливо. В тому ж році йому було присвоєне звання народного артиста України, яке повною мірою відобразило його велику народну популярність і любов.

Лесь Курбас

Лесь Курбас (1887 — 1937)

Видатний актор

Актор
Місце народження: м. Самбір (тепер Львівської області)

Народився 25 лютого 1887 року в родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою — Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту. Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Надніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Організував студію молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з’явилася вже влітку 1917 року. Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім. Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані. Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга — Миколу Гуровича Куліша. Першою його п’єсою, що побачила світло рампи на сцені «Березолю», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові. Незважаючи на подеколи несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з тенденціями спрощення мистецтва. Згодом його було звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у єврейському театрі на Малій Бронній. Його вислали на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім відправили на Соловки. 1937 року після повторного суду його було розстріляно, а 1957 року посмертно реабілітовано.

Гринько Микола

Гринько Микола (1920 — 1989)

Видатний радянський актор

Місце народження – м. Херсон

Народився у сім’ї акторів Робітничо-селянського пересувного театру на Україні. На фронті в часі другої світової війни він був стрілком-радистом авіаполку. У своїй частині він створив ансамбль самодіяльності, з яким вони гастролювали як фронтова бригада. Після війни став помічником режисера. З 1946 — актор драматичних театрів Запоріжжя та Ужгорода. З 1955 — актор та художній керівник Київського естрадного оркестру «Днiпро». З 1963 — актор кіностудії ім. Довженко. Дебютував у кіно в 1951 році в ролі Бунтаря у фільмі Ігоря Савченка «Тарас Шевченко». В 1961 зіграв солдата-американця в фільмі «Мир тому, що входить» (картина отримала найвищу нагороду — «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі). Знімався в ролі А.П.Чехова у фільмі Сергія Юткевича «Сюжет для невеличкого оповідання» (1969), у багатьох фільмах Тарковського — “Іванове дитинство” (1962), “Андрій Рубльов” (1966), “Соляріс” (1972), “Дзеркало” (1974), роль Професора у “Сталкері” (1979). Знімався в дитячих фільмах «Пригоди Буратіно», «Автомобіль, скрипка і собака Клякса», «Пригоди Електроніка». Похований на Байковому кладовищі.

Василь Стус

Василь Стус (1938 — 1985)

Один із найактивніших представників українського культурного руху 1960-х. Талановитий письменник, поет, перекладач, літературознавець, правозахисник. Герой України. 

Місце народження: с. Рахнівка Гайсинського району Вінницької області

Вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту м. Сталіно. Вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, служив в армії. Переклав близько сотні віршів Гете і Рільке. Працював редактором газети «Соціалістичний Донбас», вступив до аспірантури Інституту літератури Академії наук УРСР у Києві. Брав участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що був звільнений з інституту. Працював на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Був учасникрм гельсинської групи захисту прав людини. За переконання в необхідності української культурної автономії був заборонений радянською владою і половину життя — 23 роки — був позбавлений волі. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 його відправили в карцер. В ніч 3 на 4 вересня він помер. 26 листопада 2005 Стусу посмертно надано звання Героя України. 1991 його посмертно відзначили Шевченківською премією за збірку поезій «Дорога болю» (1990).

Корольов Сергій

Корольов Сергій

(1907 — 1966)

Вчений у галузі ракетобудування та космонавтики, конструктор перших штучних супутників Землі та космічних кораблів

Місце народження – м. Житомир

Народився в сім’ї вчителів. З трьох років жив у дідуся і бабусі у Ніжині, потім з матір’ю переїхав до Саратова. В1914 році переїжджає до Києва, в жовтні 1916- в Одесу, де навчається в першому класі Третьої гімназії, але навчання перериває революція, і після цього навчається вдома. В 1922 році вступає в Першу будпрофшколу в Одесі, приєднується до Товариства авіації і повітроплавання України та Криму, в липні 1924 року закінчує будпрофшколу і восени вступає на механічний факультет КПІ. Влітку 1926 року переводиться на аеромеханічний факультет МВТУ ім. М.Баумана, як диплом захищає проект двомісного літака «СК-4». В 1928-30 роках закінчив школи планеристів та пілотів-майстрів тривалого польоту. В 1930 році захворів на тиф, став інвалідом, але вивчає працю «Реактивний аероплан» К.Ціолковського, повертається працювати Тсоавіахімі (Товариство сприяння обороні, авіаційному та хімічному будівництву) . В 1931 р. у Москві й Ленінграді створюються Групи вивчення ракетного руху (ГВРР) при Тсоавіахімі, які очолює Корольов. В 1933 році випробувано перші радянські ракети на гібридному і рідинному паливі . 2 вересня 1933 р. у Москві на базі МосГВРР і газодинамічної лабораторії (ГДЛ) було сформовано Реактивний науково-дослідний інститут (РНДІ), Корольова призначають заступником начальника, керівником відділу крилатих ракет, з 1937 – начальником групи ракетних апаратів. 27 червня 1938 р. Корольова арештовано, присуджено на 10 років таборів з конфіскацією майна і відправлено на Колиму, 2 березня 1940 р. його етапують в Бутирську тюрму в Москву, і вирок скорочують до 8 років. З вересня 1940 року – в закритому ЦКБ-29, де працювали ув’язнені вчені, потім – в аналогічному Особливому технічному бюро в Казані, котре розробляло ракетні двигуни для пікіруючого бомбардувальника. 27 липня 1944 року ВР СРСР знімає з нього судимість, але не дозволяє переїхати. В вересні 1945 року здійснив поїздку до Німеччини для вивчення трофейної ракетної техніки. В 1946 році його призначено головним конструктором балістичних ракет і начальником відділу НДІ-88. В 1952 році подав заяву на вступ в Комуністичну партію, яка була задоволена лише в 1957 році. З серпня 1956 керує спеціальним ракетним конструкторським бюро. 27 серпня 1957 р. здійснено запуск наддалекої міжконтинентальної багатоступінчастої балістичної ракети, 4 жовтня – перший штучний супутник Землі. 12 квітня 1961 здійснено перший політ людини в космос (пілот – Ю.Гагарін). 12 жовтня 1964 р. виведено на орбіту перший багатомісний корабель серії «Восход» з екіпажем на борту. 18 березня 1965 О.Леоновим здійснено перший вихід в відкритий космос. Під керівництвом Корольова створено перші космічні апарати серій «Луна», «Венера», «Марс», «Зонд», деякі супутники серії «Космос», а також проект космічного корабля «Союз». Помер, не доживши до 60-ліття, похований в Кремлівській стіні в Москві.

Богомолець Олександр Олександрович

Богомолець Олександр Олександрович (1881 -1946)

 

Український патофізіолог і науковий організатор, академік АН УРСР і СРСР

 

Місце народження –Київ.

 

Народився в Києві в Лук’янівській тюрмі, де була ув’язнена його мати Софія Миколаївна Богомолець, засуджена на 10 років каторжних робіт у справі Південноросійського робітничого союзу. Батько — О. М. Богомолець, земський лікар, також брав участь у революційному русі. Закінчивши гімназію в Києві, вступив на медичний факультет Новоросійського університету в Одесі. Під час навчання, а також після закінчення університету (1906) працював при кафедрі загальної патології під керівництвом передових вчених того часу. В 1909 захистив докторську дисертацію «До питання про мікроскопічну будову і фізіологічне значення надниркових залоз у здоровому і хворому організмі». В 1911 обраний професором по кафедрі загальної патології нововідкритого Саратовського університету. Після Жовтневого перевороту був членом комісії по боротьбі з висипним тифом та консультантом сан. відділу Пд.-Сх. фронту Червоної Армії. В 1925 переїхав до Москви, де керував кафедрою патологічної фізіології 2-го Московського університету і брав активну участь в організації Інституту вищої нервової діяльності Комуністичної академії, Медико-біологічного інституту та Інституту переливання крові. Президент

Академії наук Української РСР (1930-1946). В 1931 переїхав до Києва з групою учнів, створив і очолив Інститут експериментальної біології та патології Міністерства охорони здоров’я УРСР і Інститут клінічної фізіології АН УРСР. Реорганізував Академію наук. Був засновником «Фізіологічного журналу», редактором багатьох наукових збірників.

Ярослав Мудрий

Ярослав Мудрий (983 — 1054)

Великий князь Київський, видатний державний діяч, завдяки якому Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу

Державний діяч, великий князь київський.

1019 Ярослав Мудрий став київським Великим князем. На півночі 1030 Ярослав зайняв землі між Чудським озером і Балтикою і там заснував м. Юріїв, а у 1030 — 1031 війська Ярослава і Мстислава відвоювали Червенські міста. Тоді ж Ярослав здобув від Польщі смугу землі між р. Сяном і Бугом; там збудовано м. Ярослав і Белз. 1036 р. Ярослав об’єднав під своєю владою лівобережні землі, ставши єдиним володарем могутньої Київської держави. 1038 — 1042 вів походи проти литовських племен — ятвягів, проти Мазовії, проти прибалтицько-фінських племен ямь і чудь. 1036 розгромив біля Києва печенігів і на місці перемоги над ними почав будувати у 1037 р.Софійський собор. Під час правління Ярослава Київська Русь перетворилася на могутню європейську державу. Було значно розширено межі її столиці — Києва, насипано нові оборонні вали (за одним з них прокладено сучасну вулицю Ярославів Вал), збудовано Золоті ворота, Лядську браму, Жидівські ворота, Георгіївський та Ірининський собори, Софійський собор. Ярослав Мудрий створив бібліотеку Софійського собору. За часів його правління було засновано міста Юр’єв (нині — Тарту), Корсунь, Гюргів (нині — Біла Церква), розбудовано Чернігів, Переяслав, Володимир Волинський, Турів, встановлено династичні зв’язки з королівськими дворами Швеції, Норвегії та Франції. За князювання Ярослава було укладено збірник законів, так звану Правду Ярослава, що становить найдавнішу частину законів руського права — Руської Правди. За Ярослава Мудрого поширилося і зміцніло християнство в Київській Русі, а також оформилася організаційна структура й церковна ієрархія. Київська Русь за Ярослава Мудрого була великою і могутньою державою Європи, досягнувши на той час найвищого розвитку.

Микола Амосов

Амосов Микола Михайлович (* 6 грудня 1913, Ольхово, сучасна Вологодська область — † 12 грудня 2002, Київ) — український лікар, учений в галузі медицини, біокібернетики; дійсний член НАНУ, директор Інституту серцево-судинної хірургії.

Народився 6 грудня 1913 року в сім’ї селян. Мама була повитухою, працювала в селі неподалік від міста Череповець. Батько пішов на війну 1914, а коли повернувся, то незабаром покинув сім’ю. З 12 до 18 років навчався в Череповці у школі, потім — там же — в механічному технікумі.

З 1932 р. працював в Архангельську, начальником зміни робітників на електростанції при лісопильному заводі. 1934 — розпочав навчання в Заочному індустріальному інституті.

1935 — поступив в Архангельський медичний інститут, який закінчив з відзнакою 1939. Паралельно з медициною продовжував навчання в заочному інституті. Темою для диплому обрав проект великого аероплана з паровою турбіною.

1940 — отримав диплом інженера «із відзнакою». Після закінчення інституту і до початку війни Німеччини та СРСР працював хірургом лікарні в Череповці. Працював у комісії з мобілізації, а через деякий час призначений головним хірургом у Польовий пересувний госпіталь. Після того працював хірургом в Москві, Брянську (РРФСР).

1952 — переїхав до України в Київ, де проживе 49 років. У березні 1953 захистив докторську дисертацію з медицини на тему «Резекції легень при туберкульозі». З 1958 року починає співпрацювати з Інститутом кібернетики в галузі фізіологічних досліджень серця. 1963 — Амосов уперше у СРСР зробив протез мітрального клапана. З часом наукові дослідження М. Амосова, за його власними словами, сформувались в такі напрямки:
Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку.
Механізми розуму і штучний інтелект.
Психологія і моделі особистості.
Соціологія і моделі суспільства.
Глобальні проблеми людства.

1962 — обраний членом-кореспондентом Академії медичних наук УРСР. В тому ж році отримав Ленінську премію, обраний депутатом Верховної Ради СРСР. З 1969 — академік Української Академії Наук.

У 2003 році на честь Амосова була перейменована одна з вулиць Києва.

У 2003 р. Національною Академією наук України була заснована Премія НАН України імені М. М. Амосова, яка вручається Відділенням біохімії, фізіології і молекулярної біології НАН України за видатні наукові роботи в галузі кардіо- та судинної хірургії і трансплантології.
[ред.]
Книги М. Амосова
1964 — «Мысли и сердце»
1965 — «Записки из будущего»
1975 — «ППГ 2266 (Записки полевого хирурга)»
1977 — «Раздумья о здоровье»
1979 — «Здоровье и счастье ребенка»
1983 — «Книга о счастье и несчастьях»
1996 — «Преодоление старости»
1997 — «Моя система здоровья»
1998 — «Голоса времен»
2000 — «Размышления»
2002 — «Энциклопедия Амосова»